Василь Симоненко
ПОДОРОЖ У КРАЇНУ НАВПАКИ
Лесик, Толя й два Володі
Сумували на колоді.
Лесик скаржився: "Хлоп'ята,
Страх як тяжко жить мені -
Слухай маму, слухай тата,
Умивайся день при дні.
Ох, і тяжко жить мені!"
Толя теж сидить бідує,
Вилива жалі свої:
"Дуже Тоня вередує,
Розважай весь час її..."
А Володя скиглить: "Тато
Змусив квіти поливати..."
І зідхає вся четвірка:
"Як нам тяжко!
Як нам гірко!"
Раптом трісь - і перед ними
Бородань малий з'явивсь,
Хитруватими очима
На четвірку він дививсь.
І сказав до них суворо
Цей химерний чоловік:
"Я почув про ваше горе
Й через доли, через гори
Свою бороду волік -
Поспішав мерщій сюди
Виручати вас з біди.
Недалеко звідсіля
Є чудна одна земля -
Там ні дня нема, ні ночі,
Кожен робить там, що схоче..."
Тут всі четверо до нього:
"Поможіть нам, поможіть!
Як пройти в оту країну,
Розкажіть нам, розкажіть!"
"Поможу я вам охоче, -
Каже власник бороди, -
Ви на мить заплющіть очі -
Я відправлю всіх туди",
Тільки так усі зробили,
Всіх як вітром підхопило,
Закрутило, завертіло,
Заревло і загуло
Й над степами,
Над лісами
Аж під небом понесло!
Як розплющили всі очі,
Закричали:
"Тру-лю-лю!
Я роблю тепер, що схочу,
Що захочу, те й роблю!
Ми потрапили таки
У країну Навпаки!"
Ну, а цей чудесний край
Для малечі просто рай:
Там в річках тече чорнило,
Там ніхто й не чув про мило!
Всі замурзані по вуха,
Галасують всі щодуху,
Оком чують, вухом бачать,
Догори ногами скачуть.
Сажотруси хату білять,
Землеміри небо ділять,
Косарі дерева косять,
Язиками дрова носять.
Взявши торби, малюки
Ходять в небо по зірки.
Наберуть їх повні жмені,
Ще й напхають у кишені
І додолму з неба - скік! -
Хто на скирту, хто на тік.
Лесик, Толя, два Володі,
Як малі телята в шкоді,
Цілий день брикались, грались,
Реготали і качались,
То з якимись хлопчаками
Воювали галушками,
То в густих чагарниках
Танцювали на руках.
І кричали:
"Тру-лю-лю!
Що захочу, те й роблю!"
Потім, стомлені й щасливі,
Спали, висячи на сливі.
Одіспавшись, ласуни
Рвали з дуба кавуни
І з кущів серед левад
Смакували шоколяд.
Якось їх біля млина
Стріла гвардія чудна -
Ці вояки в штанях синіх
Верхи їхали на свинях.
"Хто такі? - спитав похмуро
Найстрашніший мацапура. -
Це перевертні, не діти!
Гей, хапайте їх, в'яжіте!"
І вояки той наказ
Так і виконали враз
Та й погнали неборак
До палацу Невмивак.
Ждав їх в будці для собаки
Цар Великий Невмивака -
Він найстрашим тут вважався,
Бо сто років не вмивався.
Як побачив цар малих,
Закричав, завив на них:
"Що це в біса за прояви?
В них праворуч руки праві?!
Чом вони очима бачать?
Що це, слуги мої, значить?
Треба їх обмить чорнилом,
Бо від них одгонить милом.
Потім всім їм для науки
Треба викрутити руки,
Ще й відтяти треба вуха
Та навчить очима слухать.
Лиш тоді ці диваки
Зможуть жити в Навпаки.
А тепер цих недотеп
Замуруйте в темний склеп!"
Так, зіпершись на ломаку,
Гаркнув грізний Невмивака,
І дітей всіх чотирьох
Слуги кинули у льох.
У льоху в холодній тиші
Шаруділи сонні миші,
Од стіни та до стіни
Сновигали таргани
І, забившися в кутки,
Пряли пряжу павуки.
Пронизав усіх хлоп'ят
Страх нечуваний до п'ят,
Тож всі четверо щосили
У тюрмі заголосили.
І від тих солоних сліз
Льох увесь по швам поліз:
Спершу стіни тануть стали,
Потім двері з цукру впали.
І щаслива дітвора
З криком радісним "Ура!"
Задала стрімкого дьору
Од царя страшного з двору.
А вояки в штанях синіх
Мчали назирці на свинях
І кричали, й докоряли,
Й помідорами стріляли.
Ось-ось-ось були б спіймали,
Але свині раптом стали
Й повернули до лози
Смакували гарбузи.
Як вояки не галділи,
Свині й слухать не хотіли -
Тільки рохкали й хрумтіли,
Гарбузи все їли, їли.
А наївшись, як одна,
Всі чкурнули до багна.
Тож вояки всі чимдуж
Мчали слідом до калюж
Та благали:
"Любі паці,
Вже пора вставать до праці!"
Свині добре все те чули,
Але й вусом не моргнули
І пролежали в багні
Дві секунди ще й два дні.
А тим часом наші діти
Мчали мов несамовиті
Через поле й сінокіс
Та й потрапили у ліс.
Тут, у лісі на поляні,
Квіти бавились рум'яні -
Грали в гилки, в коперка,
Танцювали гопака.
Як побачили малих,
Прудко кинулись до них,
Застрибали, заскакали,
У листочки заплескали:
"Йдіть до нас!
До нас у коло -
Потанцюєм, як ніколи!"
Квіти діток гратись кличуть,
А вони стоять кигичуть:
"Там вояки в штанях синіх
Доганяють нас на свинях.
Хочуть ці лукаві круки
Вовикручувать нам руки.
Ой! Ой! Ой! Де наші мами,
Що без них тут буде з нами?"
Квіти з жаху стали сині:
"Нас також потопчуть свині!.."
Тут до них підскочив дід
Кущовик Червоний Глід:
"Не сумуйте, не кричіте,
Я поляну оточу,
І свиней топтати квіти
Відучу!"
Глід, Шипшина й Терен дикий
Вмить без галасу і крику
Всю поляну оточили,
Нашорошили голки
Й заганяли їх щосили
Свиням в ноги і боки.
І воякам шматували
Пишний одяг і тіла -
Впало ранених чимало,
Кров з них ріками текла.
Вже вояки, як не брались,
Тільки геть пообдирались -
В колючках, усі в крові
Повтікали ледь живі.
Розізлився Невмивака,
Що зірвалася атака,
І звелів поставить, клятий,
Круг поляни вартових,
Щоб зухвальців упіймати -
Хай чи мертвих, чи живих!
Він сказав:
"Дітей схопіть
І в чорнилі утопіть!"
І вояки в штанях синіх
Сновигали скрізь на свинях,
Доглядали, щоб малечі
Не було шляхів до втечі.
Ну, а діти, бідні діти,
Стали худнути, марніти,
Стала їх бороти втома,
Закортіло всім додому.
І зідхала вся четвірка:
"Як нам тяжко!
Як нам гірко!"
Раптом трісь - і перед ними
Бородань малий з'явивсь.
Хитруватими очима
На четвірку він дививсь.
"Хто із вас додому хоче, -
Каже власник бороди, -
Хай лишень заплющить очі -
Віднесу його туди..."
Тільки всі отак зробили,
Всіх як вітром підхопило,
Закрутило, завертіло,
Заревло і загуло
Й над степами,
Над ярами
Попід нембом понесло!
Як розплющили всі очі,
Гульк - уже в своїм дворі!
Їх стрічають, обнімають
І бабусі, й матері.
І кричать мандрівники:
- Нас тепер ніяким дивом -
Навіть бубликом красивим! -
Не заманите віки
У країну Н а в п а к и!
Красний Іванко і закляте місто
Українська народна казка
Жила, де не жила, одна жінка, що одного разу без нікого подалася в місто — до самої столиці. По дорозі перестрів її якийсь чоловік та й каже:
— Жінко, я знаю, що ти бідна, і я тобі радо допоможу, якщо будеш згодна продати мені те, про що ти не знаєш. Погодишся — зроблю тебе багатою і ти більше ніколи й ні в чому не будеш терпіти нестатків.
Жінка довго думала. Що то може бути, про що вона нічого не знає! І як можна продати таке незнайомому чоловікові? Думала, думала, але ніяк не могла вгадати, про що вона нічого не знає. А та жінка вже була з дитиною, чого ще не знала. Незнайомий чоловік те знав, бо був сам нечистий. І жінка сказала, що вона за велике багатство згодна віддати йому те, про що тепер нічого не знає.
Коли повернулася з міста, в її хаті було повно грошей, усякої їжі, що чорт понаносив. Та невдовзі жінка зрозуміла, що вона само-друга: перша — то сама, а друга — те дитинча, що в ній ворухнулося. Дуже засмутилася вона: лише тепер прийшло їй на гадку, що продала якомусь чоловікові ще не народжене дитя.
Настав час, і жінка народила дуже гарного хлопчика, якого назвала Іванком. Хлопчик ріс, як із води, і ставав усе гарнішим. Серед сільських дітей файнішого18 й не було. Мати жила добре і віддала його до школи. Хлопчик гарно вчився. Але мати плакала та плакала: боялася, що одного разу прийде той чоловік і забере від неї найдорожче. Що тоді буде з хлопчиком? З чоловіком, що купив дитинча, не було домовлено, якого дня він прийде за тим, про що вона нічого не знала. І бідна мати не могла збагнути, коли вона має розлучитися зі своїм синочком. А хлопчик помітив, що мати часто плаче, і одного разу спитав її:
— Чому ви, мамо, плачете та плачете? Не маєте що плакати, бо в нас усього досить!
— Дорогий синочку, — відповіла мати, — я плачу тому, що продала тебе ще тоді, коли ти не народився. Той чоловік, що тебе купив, і дав мені велике багатство, певно, чорт. А тепер не знаю, коли він прийде, аби тебе вирвати з моїх рук навіки.
Хлопець засміявся.
— Не бійтеся, мамко моя рідна, нічого не трапиться, і не плачте зі страху за мене! Хлопець повернувся до науки. Але слова матері все-таки запали йому в душу. Якось він пішов до Діда-всевіда і розповів йому про материну журу. Як мудрець, старий дав знати хлопцеві, що, коли той буде мати двадцять років, за ним прийде додому повно щезників. Але вони не візьмуть його — най тільки ні з ким не стає до бесіди, ні на чиє слово не відповідає, кого б не побачив.
Хлопець добре зарубав собі на носі дідову пораду. Коли він підріс і сповнився йому двадцятий рік, до хати справді напливло повнісінько чортів у подобі всяких великих панів. Вони просто з порога починали з молодим господарем бесіду, але він не говорив нічого. Чорти дуже розсердилися і з великої злоби позривали з хати дошки, потім пощезали.
Вночі вони повернулися, вхопили хлопця з постелі та й віднесли на чортівську гору. Там страшенно сікли його нагаями і все кликали: «Іване!», аби він відізвався. Та Іван мовчав як риба і його шмагали ще лютіше, гадаючи, що хоч так примусять заговорити. Але хлопець пам’ятав пораду Діда-всевіда і не відзивався на жодне слово. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій.
Змучений, ледь живий, спускався хлопець-неборак з чортівської гори до проклятого міста, яке лежало недалеко й називалося Проїм. Зійшов у місто і побачив великий палац. Завернув просто туди і зайшов до світлиці. Побачив там постіль, що вже була розстелена, і ліг. А треба сказати, що той палац і всі світлиці в ньому були такі чорні, як вугілля, бо на тому місті лежало прокляття.
На другий день рано хлопець пробудився, і до його світлиці зайшла якась чорна, як вуглина, панночка. То була принцеса, але й на ній лежало прокляття, і від того вона почорніла. Панночка принесла Іванкові калача і почала до нього говорити. Але наш Іван, за мудрою порадою, не сказав ні слова — боявся й тої дівки. Тоді панночка мовила:
— Виджу,19 що ти боїшся мене, тому не говориш. Але вже й дотепер ти мені допоміг, аби скинути прокляття. Бачиш, я цілком була чорна, а вже ноги в мене побіліли до колін. Зовсім чорна була і світлиця, а від твоєї терпеливості, стійкості трохи побіліла. Ти лише не піддавайся, не виказуй слабості — будь мужнім, як і був, то все місто Проїм визволиш із прокляття.
Такі слова додали Іванові хоробрості, та у нього з рота і тепер не вихопилося й словечка. Він з’їв калач, який принесла панночка, і не виходив зі світлиці.
Настала друга ніч. Десь коло півночі чорти знову вхопили хлопця з постелі та віднесли на чортівську гору. Спершу красно просили його — най до них заговорить, але Іван не піддавався. Чорти скипіли лютим гнівом, прив’язали хлопця до олов’яно-сірої лавиці й відшмагали залізними палицями. Молодий хлопець од страшного болю мало не вмер. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій. Змучений і заслаблий, він спустився з гори і пішов просто до палацу, в якому був перед тим. А палац світився вже наполовину, лише друга його половина була досі чорна, як вугілля. Іван сяк-так дотягся до знайомої світлиці, знайшов два калачі, ліг собі у постіль і заснув глибоким сном.
На другий день рано до молодого хлопця зайшла та сама панночка. Тепер її тіло вже було наполовину біле. Дівчина й цього разу заговорила до Івана, а він усе мовчав і цілий день нікуди не виходив.
Настала третя ніч. Опівночі знову з’явилися чорти, виволокли Івана з постелі та й винесли на чортівську гору. Спершу говорили з ним по-приятельськи і обіцяли гори-доли, аби лише заговорив. Та Іван не піддавався, стояв на своєму. Побачили чорти, що ніяк не годні дати ради з молодим легенем,20 прив’язали його до залізно-cіpої лавиці, схопили вогняні нагаї та й відшмагали знову. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й залишили Івана напівмертвого. Він ледве-ледве міг устати з лавиці й дотягтися до того палацу, де уже два дні знаходив притулок.
Тепер світився весь палац. Іван зустрів ту дівчину, що спочатку була цілком чорна. Вона вже була біленька і врочисто, з якоюсь короною на голові, прийняла його. Принцеса сердечно дякувала Іванові за те, що він один не здався нечистій силі й тим зняв прокляття з міста Проїма. Іван ліг у постіль, а біла дівка тут же закликала лікаря. Його тіло помастили цілющою мастю, і від неї Іван цілком видужав.
Тепер уже хлопець зрозумів, що дівчини не треба боятися, бо то — чиста душа. Почав з нею говорити та й дійшло до того, що закохався в принцесу. Полюбився і дівці Іван. Царська донька дала йому знати, що якби побралися, він був би коло неї за царя Івана, бо вона — єдина спадкоємиця царського престолу. Та Іван, хоч дуже любив дівчину, відповів їй так:
— Добре б то було, але я хотів би позвати на весілля й мою рідну маму — не хочу оженитися без її поради.
На те принцеса мовила:
— На простому возі ти і за сто років не доберешся до матері, а як справимо весілля, то станеш царем, і тоді в чарівній кареті поїдемо разом до твоєї мамки та й привеземо її сюди.
Іван на те погодився, і молодим справили таке весілля, що кращого і більшого, напевно, ніхто у світі не бачив. Потому привезли Іванову маму й жили собі щасливо. Либонь, живуть і нині, коли їм судилося.
Гуморески для дітей і про дітей.
Степан Гриценко
(Поет-гуморист (1929 - 2002р.р.), що писав свої твори українською, білоруською та російською мовами, а також перекладав українською мовою гумористичні вірші відомих російських та білоруських письменників та поетів)
Про пам'ять
(За Е.Успенським)
Всім відомо, що У нас
Пам'ять - просто вищий клас!
Прочитаємо лиш вірша
повторимо ураз:
"Їхав Ваня на коні,
Вів собачку по стерні,
А в цей час якраз бабуся
Мила фікус на вікні".
- я завжди всім говорю,
Що ніколи не зубрю,
Що історію про Ваню
Дуже легко повторю:
"Їхав Ваня на вікні,
Вів собачку по стерні,
А в цей час зелений фікус
Мив бабусю на коні".
- Ну, який же ти дивак,
Тільки хвастатись мастак!
Краще ти мене послухай,
А було усе отак:
"Їхав фікус на коні,
Вів бабусю по стерні,
А знайома нам собачка
Мила Ваню на вікні".
Футболісти
Грали на подвір'ї хлопчаки в футбол.
Петрик як ударив
І відразу - "гол"!
М'яч в чужу квартиру
Тільки зашумів:
Пауза у хлопців,
Петрик занімів.
Йде дідусь Кирило
І несе м'яча:
- Чий це, признавайтесь!.., -
Та гравці - мовчать.
- А вікно розбилось?
¬Зважився Андрій.
Дід мугикнув: - Ціле.
- Ціле? Значить, мій!
Потрібний майстер
Підійшла до мами
Ліда - щебетуха:
- Вередує лялька!
Вже мене не слуха ...
Скільки не просила,
Мов не чує Ната.
Навіть і не дума
Очі відкривати!
Мама - доні: - Завтра
Понесем до діда,
Він відремонтує ...
- Добре! - каже Ліда,
¬Хай відремонтує
І мене, як схоче,
Бо розплющить вранці
Теж не можу очі.
Чому сміються кури
-Чом такі бруднючі
Руки в тебе, Климе?
-А тому, що нині
Я вмивався ними ...
Знов не мивши ноги
Ти вмостився спати!
Як тобі не сором? –
Дорікає мати.
Клим же рота кривить,
Пхинькає із ліжка:
-Нащо ноги мити,
Я ж лежу в панчішках
Дуже Клим лінивий
Митися не хоче.
- Ой ти, за-мур-зур-ра !-
Кіт йому муркоче.
І сміються діти,
І сміються кури-
Геть усі сміються
З Клима-замазури.
Хто старший?
Забіг увечері до хати
Знадвору збуджений Юрко,
у матері почав питати:
- Хто старший - я чи кіт Мурко?
- Звичайно, ти! - говорить мама.
- А як же так, скажи мені, -
Малий ніяк не дійде тями, ¬
Мурко вусатий, а я ні?.
Що буде в Андріяна?
Гуляючи в дворі,
Сказав Климко сестрі:
- Ану не будь ледача
І розв'яжи задачу:
Степан та Андріян
Ходили на баштан.
Недовго там були,
Сім динь собі взяли.
Дві дині з'їв Степан,
А решту - Андріян.
Що буде в Андріяна?
Подумай-но як слід ...
Сестричка хитрувато
Поглянула на брата:
- В жаднюги Андріяна
Болітиме живіт!
Подарунок
Мамі в день народження додому
В подарунок фен приніс татусь.
Роздививсь його маленький Рома
І на кухню до матусі - шусть.
- Мамочко! Іди скоріш в кімнату,¬-
Радий хлопчик їй секрет відкрив,¬
-Подивися, там для тебе тато
Пилосос на голову купив!
Схожість
До малодих батьків зайшла сусідка:
- Іванко ваш - ну, вилитий татусь!
Такий же носик, щічки і борідка ...
- Можливо, - татко радо усміхнувсь.
- А от і ні! .. - малесенька Катруся
Й собі з куточка голос підійма. ¬
Іванко схожий більше на бабусю,
Бо в нього в роті теж зубів нема!
НАДОБРАНIЧ
Набридлу казку, ось уже два роки,
Чита Катрусі баба перед сном:
« ... І от, дiждавшись вечора, з протоки
До щуки в гості припливас сом ...
Надула враз Катруся губенята,
Ображено вона скривила рот:
- Бабусю, нiж старі казки читати,
То краще б розказала анекдот.
МІСЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ
В село Теряшку з міста до бабусi
Iз мамою прибув малий Сашко.
Цiкаво там: свиня, корова, гуси ...
3 дiйнички бабця цiдить молоко.
- Пий молочко,- прохає бабця Зiна,
Тобi я в чашку налила свою.
- Я п'ю, бабусю, тiльки з магазину,
А отаке ... з корови ... я не п'ю!
ЗНАЙОМІ
lдуть бульваром внучка i бабуся.
Назустрiч їм - з КОВIНЬКОЮ старик.
Як тiльки порівнявся, то Катруся
Вмить показала стрiчному язик.
- Не можна з дiдусем так жартувати!
Biн же чужий, а ти - язик йому,
-Бабуся стала внучцi дорiкати,
-Чому ти так поводишся? Чому?
- Biн полюбляє це! - сміється внучка,
-То, бабцю, лiкар наш, дiдусь Лука.
У дитсадку бере мене на ручки
І просить: покажи-но язичка.
Акровірші
Будинок з сотнями книжок.
І кожна – дивний світ,
Бо в книгах міститься життя,
Любові заповіт.
І голоси людських думок
Ожили. Гомін їх не змовк!
Таїться вкритий пилом час,
Епох минулих шум.
Книжки є цінністю для нас,
Адже це сховок дум!
Людям весну подарую,
А собі гніздо зів'ю.
Скільки днів спішу, лечу я, -
Тяжко жить в чужім краю:
І степи й сади дорідні,
В небі сонце, зим нема…
Краю рідний, земле рідна,
А без вас - кругом зима.
Я вкриваюсь щедрим цвітом,
Бджоли всі - мої сестриці.
Ллють мені під корінь діти
У гарячі дні водицю.
Наді мною сонце випливає -
Яблука медами наливає.
Сонце літеплом погожим
Облітає білий світ.
На те сонце дуже схожий,
Я вже вирушив услід.
Хто ж бо я? - Вгадати слід.
Топтався коник білий-білий
У вибалку, що край села.
Мав і сідло, й узда була,
Але допоки ми добігли -
Ні коника, ані сідла.
Гойдалочки, гойдалоньки,
Олесь летить до хмароньки.
Йому сьогодні тато
Дозволив погойдатись.
А гойдалка ракетою
Летить понад планетою.
Кричить хлопчина: "Ух!"
Аж забиває дух.
Як тільки вітер-вітруган
Хлюпне в мої вітрила білі,
Тоді я вирушу в лиман,
А на мені - хлоп'ята смілі.
Кораблі готуються в походи
Аж за тридев'ять земель та океанів,
Поведе їх по бурхливих водах
І під сонцем, і в часи негоди
Тільки той, хто не боїться ураганів.
А Олесь таким і виростає -
Навстріч хвилям човники пускає
Притчі
Притча про сіяча
"Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, — і
пташки налетіли, та їх повидзьббували. Другі ж упали на грунт кам'янистий, де
не мали багато землі, — і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як
сонце зійшло, — то зів'яли, і коріння не мавши, — посохли.
А інші попадали в терен, — і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на
добрую землю — зродили: одне в сто раз, друге в шістдесят, а те втрйдцятеро.
Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!"
Вияснення притчі про сіяча
"Послухайте ж притчу про сіяча. До кожного, хто слухає слово про Царство, але
не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне
понад дорогою. А посіяне на кам'янистому грунті, — це той, хто слухає слово, і
з радістю зараз приймає його; але кореня в ньому нема, тому він непостійний;
коли ж утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокутується. А
між терен посіяне, — це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана
багатства заглушують слово, — і воно зостається без плоду. А посіяне в добрій
землі, — це той, хто слухає слово й його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той утридцятеро".
Притча про немилосердного боржника
"Тим то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з
своїми рабами. Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен
був десять тисяч талантів. А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати
його, і його дружину та діти, і все, що він мав, — і заплатити. Тоді раб той
упав до ніг, і вклонявся йому та благав: "Потерпи мені, — я віддам тобі все!" І
змилосердився пан над рабом тилі, — і звільнив його, і простив йому борг. А як
вийшов той раб, то спіткав він одного з своїх співтоваришів, що був винен йому
сто динаріїв. І, схопивши його, він душив та казав:
Віддай, бо ти винен!" А товариш його впав у ноги йому, і благав ного, кажучи:
"Потерпи мені, — і я піддам тобі!" Та той не схотів, а пішов і всадив до
в'язниці його, — аж поки він боргу не верне. Як побачили ж товариші ного те, що
сталося, то засмутилися дуже, і прийшли й розповіли своєму панові все, що було.
То ще пан його кличе його, та й говорить до нього: "Рабе лукавий, — я простив
був тобі ввесь той борг, бо просив ти мене. Чи й тобі не належало змилуватись
над своїм співтоваришем, як і я над тобою був змилувався?" І прогнівався пан
його, — і катам його видав, аж поки йому не віддасть всього боргу. Так само й
Отець Мій Небесний учинить із вами, коли кожен із вас не простить своєму братові
з серця свого їхніх прогріхів".
Притча про слухняного й неслухняного сина
"А як вам здасться? Один чоловік мав двох синів. Прийшовши до першого, він
сказав: "Піди по, ї дитино, сьогодні, працюй у винограднику!" А той відповів
і сказав: "Готовий, панотче", — і не пішов. І, прийшовши до другого, так само
сказав. А той відповів і сказав: "Я не хочу". А потім покаявся, і пішов. Котрий
же з двох учинив волю батькову?" Вони кажуть: "Останній". Ісус промовляє до них:
"Поправді кажу вам, що митники та блудодійки випереджують вас у Боже Царство.
Бо прийшов був до вас дорогою праведностн Іван, та йому не повірили ви, а
митники та блудодійки йняли йому віри. А ви бачили, та проте не покаялися й
опісля, щоб повірити йому.
Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже
Тоді фарисеї пішли й умовля лись, як зловити на слові його. І посилають до
Нього своїх учнів із іродіянами, і кажуть: "Учителю, знаємо ми, що Ти
справедливий, і наставляєш на Божу дорогу правдиво, і не зважаєш ні на кого, бо
на людське обличчя не дивишся Ти. Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться
давати податок для кесаря, чи ні?" А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: "Чого
ви, лицеміри, Мене випробовуєте?
Покажіть Мені гріш податковий". І принесли динарія Йому.
А Він каже до них: "Чий це образ і напис?" Ті відказують:
"Кесарів". Тоді каже Він їм: "Тож віддайте кесареве — кесареві, а Богові —
Боже". А почувши таке, вони дивувалися. І, лишивши його, відійшли.
Притча про мудрих і нерозумних дів
"Тоді Царство Небесне буде подібне до десяти дів, що побрали каганці свої, та й
пішли зустрічати молодого. П'ять же з них нерозумні були, а п'ять мудрі.
Нерозумні ж, узявши каганці, не взяли із собою оливи. А мудрі набрали оливи в
посудинки разом із своїми каганцями. А коли за баривсь молодий, то всі
задрімали й поснули. А опівночі крик залунав: "Ось молодий, — виходьте
назустріч!" Схопились тоді всі ті діви, і каганці свої наготували. Нерозумні ж
сказали до мудрих: "Дайте нам із своєї оливи, бо наші каганці ось гаснуть".
Мудрі ж відповіли та сказали: "Щоб, бува, нам і вам не забракло, — краще
вдайтеся до продавців, і купіть собі". І як вони купувати пішли, то прибув
молодий; і готові ввійшли на весілля з ним, — і замкнені двері були. А потім
прийшла й решта дів і казала: "Пане, пане, — відчини нам!" Він же в відповідь
їм проказав: "Поправді кажу вам. — не знаю я вас!" Тож пильнуйте, бо не знаєте
ні дня, ні години, коли прийде Син Людський!
Притча про блудного сина
Він оповів: "У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав
батькові: "Дай мені, батьку, належну частину маєтку!" І той поділив поміж ними
маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого
краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив,
настав голод великий у тім краї, — і він став бідувати. І пішов він тоді і
пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти
свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та
ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався й сказав: "Скільки в батька мого
наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як однбго з своїх наймитів" ... І, вставши, пішов він до батька свогб. А коли він далеко ще був,
його батько вгледів його,— і перепбвнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: "Прогрішився я, отче, против неба та супроти
тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм" ... А батько рабам своїм каже:
"Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, — будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся!" І
почали веселитись вони. "А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав однбго зо слуг, та й спитав: "Що це таке?" А той каже йому: "То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, — бож здоровим його він прийняв". І розгнівався той, — і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: "Ото, стільки років служу я тобі, і
ніколи наказу твого не порушив, — ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я ... Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, — ти для нього звелів заколоти теля відгодоване" ... І сказав він йому: "Ти завжди зо мною, дитино, і все моє — то твоє! Веселитись та
тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся!"
Біографії письменників
Біографія Івана Величковського
Іван Величковський належить до майже зовсім невідомих українських письменників кінця XVII і початку XVIII ст.
Перекладач і автор різних аскетичних творів, архімандрит Нямецького монастиря в Молдавії.
Дуже мало відомостей про життєвий шлях письменника. Мож...
АВТОР КО ЧИТАТЕЛЮ
І О смерті пАм'ятай, і На суд будь чуткий,
ВЕЛ ьмИ Час біжить сКоро, В бігу Своєм прудКИЙ.
Зегар з полузегарком...
МИНУТИ
До Зегарка належать єще і минути,
прето подобно і тих не треба минути.
Минути всіх общії
Минет младенчество.
Минет отрочество.
Минет юношество.
Минет мужество.
Минет старчество.
Минет престарілость.
Минет весна.
Минет літо.
Минет осінь.
Минет зима.
Минуть всі літа.
Минуть всі времена.
А над все минет час покаянія.
Минути злих
Минет слава.
Минет багатство.
Минет честь.
Минет п'янство.
Минет помпа.
Минет гордость.
Минет пиха.
Минет тщеславіє.
Минуть високії думи.
Минуть похлібства.
Минуть пещоти.
Минуть банкети, піятики/
Минуть служби.
Минуть дружби.
Минуть жарти.
Минуть сміхи.
Минуть утіхи.
Минуть роскоші.
Минуть скарби.
Минуть ради.
Минуть зради.
Минет хитрость.
Минет ошуканство.
Минет клямство.
Минет зайзрость.
Минет ненависть.
Минет урода.
Минет тілесная красота.
Минет мужность.
Минет сила.
Минет красномовство.
Минет удатность.
Минет справность.
Минуть драпіжства.
Минуть кривоприсяжства.
Минуть і прочая безчисленная суєтная,
Альбовім все суєтіє чоловічеськоє,
Єлико не будет по смерті,
Не пребудет багатство, не снійдет слава,
Нашедши бо смерть, вся сія погубить.
Минути добрих
Минуть хороби.
Минуть преслідування.
Минуть мученія.
Минуть біди.
Минуть скорбі.
Минуть сльози.
Минуть обиди.
Минуть рани.
Минуть наруганія.
Минет голод.
Минет прагненнє.
Минет нагота.
Минет убозство.
Минет каліцтво.
Минет сліпота.
Минет німота.
Минет хромота.
Минуть труди, невчаси, невпокої.
Минет всякоє злоє.
Дві страшнії минути
Мовить бовім господь: «Небо і земля мимо ідуть».
Києво-Печерський патерик
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Патерик Києво-Печерський - збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в сер. XI ст. П. зложений в XIII ст. на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона (помер 1226) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. У П. включено лист Симона, з якого відомо, що Полікарп один час був ігуменом Косьмодем’янского монастиря в Києві. Він звернувся до єпископа Симона (також постриженика Києво-Печерського монастиря) за підтримкою, тому, що хотів за допомогою київської княгині Верхуслави та її брата - великого князя - Юрія Всеволодовича також стати єпископом. Але Симон докорив Полікарпа за честолюбство і суєтність помислів і навів у приклад перших ченців Києво-Печерського монастиря, про діяння яких розповів у дев'ятьох докладених до послання "словах". Вважається, що вони були написані Симоном раніше і тільки додані до листа. Ні лист Полікарпа, ні його відповідь на лист Симона не відомі, але, мабуть, він взяв до уваги поради Воладимирського єпископа. Незабаром Полікарп пише послання печерському архімандритові Акіндіну, у якому повідомляє про свою згоду записати усні розповіді Симона про перших печерських подвижників, про що його колись просив Акіндін. Таким чином, до записів Симона Полікарп приєднав свої власні записи монастирських переказів. Усього ним записано 11 оповідань про перших ченців. Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно припущень Д. І. Абрамовича та О. О. Шахматова, увійшли "Слово про створення церкви Печерської", написане Симоном між 1222-1226 рр., і "Слово про перших чорноризці печерських" - 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі Повісті временних літ. Наприкінці XI - поч. XV ст. виникли дві нові редакції - Арсеніївська і Феодосіївська. Арсеніївська редакція виключила всю епістолярну частину і деякі "слова", зате додала "Житіє Феодосія Печерського" (див. Нестор), "Похвалу Теодосію", "Сказання про початок Печерського монастиря" з Повісті временних літ. Теодосіївська редакція доповнила основний текст "словом" про охрещення княгині Ольги і князя Володимира, учительними "словами", житіями руських і візантійських святих. У 1460-1462 рр. клірошанин Печерського монастиря Касіян створює дві нові редакції П., основані безпосередньо на Найдавнішій. По другий Касіяновській редакції П. був виданий Д. І. Абрамовичем. У XVII ст. в обстановці гострої боротьби з уніатством і католицизмом у Києво-Печерському монастирі створюються нові редакції: Друкована 1635 р. Сильвестра Косова, Йосипа Тризни (1647-1656), 2-я Друкована редакція 1661 р. та ін. Усі редакції відрізняються принципами добору матеріалу і системою компонування творів (тематична, за авторськими циклами або хронологічна). Літературними зразками для Симона і Полікарпа служили перекладні патерики: Синайський, Скитський, Єгипетський. Але основними джерелами П. були монастирські перекази і печерський "літописець", на який посилається Полікарп. Оповідання, написані ним, відрізняються більшою жвавістю, безпосередністю в порівнянні з творами Симона. Володимирський єпископ більше орієнтувався на книжні зразки, у Полікарпа сильніше фольклорна основа. Його тексти відрізняються чіткою сюжетною побудовою і цікавістю. П. більш уважний до людської особистості як такий. Особливе місце в Полікарпа займають оповідання про викриття ченцями князівських неправд і про допомогу несправедливо скривдженим. Літописи підтверджують, що Києво-Печерський монастир нерідко перебував в опозиції до київського князя. Початкова історія монастиря представлена в П. "Словом про створення церкви Печерської" Симона. Його джерелами були незбережене "Житіє Антонія", у меншому ступені "Житіє Теодосія" Нестора, "Літописець Ростовський", на який він безпосередньо посилається в посланні до Полікарпа. Історія побудови церкви з'являється в розповіді Симона як ланцюг чудес, створених Богородицею. Одне з головних діючих осіб розповіді - варяг Шимон, що ніби-то прийшов на Русь при Ярославі Мудрому. Привезені ним вінець і золотий пояс з розп'яття, зробленого за наказом його батька Африкана, стають святинями монастирського Успенського собору, а пояс є ще і мірою довжини, що використовують при закладенні храму. Ці звістки не згадані ні в Повісті временних літ, ні в "Житії Теодосія", Симон же посилається тут на "Житіє Антонія". Син Шимона, Георгій, був тисяцьким у Суздалі в Юрія Долгорукого. Перебільшення ролі варяга і привезених ним святинь зв'язано, мабуть, з родовими переказами Шимоновичів, з якими був знаком Симон. Друга тема "Слова" - наступність між культом Влахернської Божої матері, зв'язаній з Печерським монастирем, і культом Владимирської Богоматері. Із шаром найдавніших монастирських переказів зв'язане оповідання Полікарпа про Варязьку печеру. Очевидно, вона згадана в "Житії Антонія" як місце його початкового поселення. З цих переказів Полікарп, імовірно, почерпнув і легенду про заховані там скарби, через які були убиті близько 1095 р. ченці Федір і Василь. Чудова літературна форма і цікавість оповідань П. обумовили його незмінну популярність у читачів аж до XVIII ст.; можливо, до П. відноситься захоплена оцінка О.С.Пушкіним "легенд про київських чудотворців" (лист П.А.Плетньову близько 14 квітня 1831 р.), хоча поет називає "Четь-Мінею". Видання Патерик Киевского Печерского монастыря / Под ред. Д.И.Абрамовича. - СПб., 1911 Абрамович Д.І. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. - К., 1930 Киево-Печерский патерик / Подг. текста, перевод и комм. Л.А.Дмитриева // ПЛДР: XII век. - М., 1980. - С. 313-626, 692-704 То же // Повести Древней Руси XI-XII веков. - Л., 1983. - С. 427-523, 567-572 Патерик Києво-Печерський / Перекл. та прим. І.Жиленко. - К., 2001. - 348 с. Література Викторова М.А. Составители Киево-Печерского патерика и позднейшая его судьба. - М., 1863 Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. - СПб., 1902 Ольшевская Л.А. Об авторах Киево-Печерского патерика//Литература Древней Руси. - М., 1978. - Вып. 2. - С. 13-28; Ольшевская Л.А. Патерик Киево-Печерский // Словарь книжников. - Вып. 1. - С.308—313
КИЄВО-ПЕЧÉРСЬКИЙ ПАТЕР'ИК – пам’ятка оригінальної літератури Київської Русі, збірка релігійно-фантастичних оповідань про історію Києво-Печерської Лаври та перших її подвижників (див. також Патерик Києво-Печерський)
Коментарi